(переклад з російської одноіменного твіру О. Каммпірр)
Червоне Пташеня, що сиділо у золотій клітці, тихо співало на своїй солов'їній мові. Воно було змістом усього мого життя, але ще малим и беззахисним. Пташеня намагалося вибратися із клітки, приховатися під моїм одягом і продовжити виглядати з кишені, яка була поряд з серцем. Таємно скажу, що воно і було ним, було моїм серцем.
Усі, хто жив у нашому світі, мали таких пташок. Хтось – малих та лагідних, хтось злих з чорними крилами. Усі пташки походили на своїх хазяїв, були його найулюбленішого кольору та мали схожу натуру, і по волі якогось творця жили разом, в любові та мирі, вторуючи дзвінким пісням.
Люди любили святкувати та веселитися. Вони організовували вечори, на яких мріяли відшукати другу свою половинку, але часто бувало так, що натомість любові вони знаходили смерть. Жорстокі люди вбивали «світлих» пташок, годуючи їх обманом. Кожен день на таких вечорах вмирали люди та пташки. Рідко хто міг врятуватися, але іноді знаходив те, що шукав.
На жаль, я теж пізнав на собі силу такого «кохання», точніше усе побачив. Незнайомий хлопець танцював поблизу мене та ледве не загинув, бо його зрадила кохана дівчина. І я біг так, як ніколи не бігав, а потім замкнувся дома на усі засови. Я розмовляв зі своєю Пташкою, яка була дуже налякана, пестив її пурпурно-червоні крила, приговорюючи, що ні за що на світі не віддам її поганій смерті.
Я бачив, як це буває з іншими ,і мене обдавав жах. Жорстокі люди вбивали пташок: хапали та відривали їм крила, так розбивались серця. Людина вмирала слідом за пташкою, бо не могла жити без неї.
Тому я і став таким: боязливим та самотнім. Я не хотів вмирати так рано, намагався зберегти життя. Намагався якось пристосуватися. І кожен день тривожився, що мене уб’ють. Бо кохання – жорстока гра. Немає в неї ніяких правил.
Одного разу мені зустрілась дівчина: вродлива така, дуже гарна. Вона хотіла зустрічатися далі, але я помітив, що вона дуже погано подивилася на мою Пташку. Та теж була трошки винна: підглядала з маленької кишені, ні за що не хотіла «додому» у клітку. Я не міг з нею сваритися Вона іноді рвалась на волю. Я просив її бути тихішою , але мене не розуміли – чорні оченята були повні суму. Сумувала вона – потім я. А дівчина, що вона? Я сказав щось, більше ми не зустрічалися. Не хочу нікого бачити! Хочу жити один! Ніхто не має права торкатися моєї Пташки. Вона теж не хоче.
Не хотіла, а далі зацвірінькала ще сумніше. Пізніше я дізнався, що мою сусідку ледве зуміли врятувати лікарі. Її пташка ледь не померла з жаху. Хтось захотів понівечити її долю. Юнак вбив кохання, у яке так вірила дівчина. На завтра пташка померла… Я зрозумів, що також помру. Ні за що не треба кохати! Кохання вбиває серця! Рідко, коли дарує пташкам ще одні крила, адже таке теж буває. Але я більше не вірю в це!
Так сумував я: нічого не їв, лише сумнівався і думав, думав… Я хотів жити і боявся кохання, а як бути впевненим, що воно не торкнеться тебе? Пташка знову не співала і також сиділа сумна, подовгу спала, не хотіла нічого робити, розмова не йшла на лад. Радість більше не приходила до нас.
І я зрозумів, що повинен усе життя провести так – ні з ким не знайомитися, сидіти удома. Сум не зломить мене, бо я буду розмовляти з Пташкою. І я буду її захищати! Щоб для того не знадобилось.
Батько та мати довго сміялися з цього, називали боягузом, дурнем та маленьким хлопчиком. Хай собі мовлять, що хочуть! Я просто хочу ще жити, я хочу, щоб Пташка співала. Ради неї все це. Ради неї одної.
І я жив один, бо родина назад не прийняла. Був самотнім та бідолашним. Пташеня розділяло почуття – лежало на моїй долоні, не хотіло співати, їсти.
«Ні! Тільки не так! Ти повинен бути щасливим!» - кожного дня наказував йому та ждав його спів. «Чому усе сумно? - якось промовив пернатий, заглянувши у самі очі. – Якщо хотів сьогодні гуляти, не йди, я прошу тебе, залишся! Погане передчуття. Смерть десь… дуже близько… Прошу, залишся, залишся!»
Червоні пір'їнки швидко рухалися, коли він літав та стрибав з однієї руки на другу, іноді кусав мене і знову не співав. Він журився, я бачив це, але нічого не міг змінити. Ніякі мої слова не були переконливішими за жах.
З кожним днем Пташеня ставало іншим – воно росло та набиралось розуму. Розумнішав і я. Будучи поряд ми відчували себе у захисті та жили так протягом довгого часу. Усі друзі, що здавались мені цікавими, чомусь більше не інтересували, напроти були нудними, трошки лякали.
… Того ранку я проснувся о п'ятій, бо відчув щось забуте та несподіване. Пташенятко стрибало по моїй сорочці та співало яскраву чарівну пісню. Я, немов заворожений, дивився на нього, на маленькі швидкі крила. Радість переповнювала Пташку і відразу передалась мені. Перед очима пролетіла випадкова вчорашня зустріч – як я увійшов у магазин, а потім зустрів у саду дівчину. Вона снилась мені усю ніч! Мабуть, я закохався…
«І хай буде так. Я готовий. Я зможу знову літати, співати, це головне. І більше мені нічого не треба! Навіть якщо я проживу декілька днів, лише в коханні можливо пізнати все, зрозуміти та прийняти дивний та чарівний світ!» - так сказав Птах, так подумав і я. Настав час і потреба. Не можна жити зовсім самотньо, не можливе життя без кохання. Не можливе життя без мрій. Без переживань. Без почуттів. Ніяк.
«Навіть якщо я проживу декілька днів, я проживу їх! Запам'ятаю. Я!..» Яскравий червоний малюк продовжував стрибати та мріяти. Він вдихнув в себе радість, весну та світ. В себе і в мене.
У пам'яті навік зістанеться цей чарівний день. Як радів за нього. За себе. Як усвідомлював у душі, що зміг створити цю казку…
Севастополь, весна-осень 2018 г.
